<< Главная страница

Зрада



Категории Володимир Свiдзинський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1932р.

Оригинал I Ïду-поïду на бистрiм конi Крiзь попiл ночi, крiзь полум'я днiв, Тiльки пiсня бринить за сiдлом, А слiдом – Одинадцять друзiв моïх, Одинадцять мiсяцiв молодих. Велика скеля стоïть. Пiд скелею земля спить. А в тiй землi теремок, Де ящiрка проживає, Що була колись князiвною. – Нумо, хлопцi, станьмо, Мечi з пiхов добуваймо, Князiвну-полонянку Iз чарiв визволяймо. Хлопцi стали, Мечi з пiхов добували, Князiвну-полонянку Iз чарiв визволяли. Вийшла вона, як квiточка, бiла, Тiльки несмiла, несмiла. – Ти мене любиш? – питає. – Люблю. – Вiддай менi радiсть свою. – Я вiддав. – I тепер мене любиш? – Люблю. – Вiддай менi силу свою. – Вiддав. – I ще мене любиш? – Люблю. – Вiддай менi мужнiсть свою. – Вiддав. Тодi очi звела, Повнi спокою, Тодi повела Проти себе рукою, Я дивлюсь – А моïх одинадцяти друзiв нема, Тiльки вечiр та падає тьма, Та стоïть одинадцять стовпчикiв, Однi порохнявi, другi кривi, На всiх шапочки снiговi! Дивна князiвна тодi на коня: – Чого ж твоï очi в журбi? Не нудно буде й тобi: День у день, Рiк у рiк, Повiк Бiля стовпчикiв походжати Та спiвати жалливих пiсень, Що зграбували тебе, Що ти не можеш забути, Що як же недобрим бути, Коли небо таке голубе! Показала зуби, як iкла, Засмiялася, свиснула, зникла. 1934 II На захiдних полях, у намерку, I ясен не так шумить, I ясмин не так пахне, Як на раннiй-пораннiй зорi. Як будеш тихий, як будеш добрий, То прийдеш над самий обрiй. Там, на галявi, темна фiалка. Ти ступиш до неï – еге! Заламлеться пiд тобою, Захрустить, як осiннiй лiд. I засмiється фiалка... Ти почнеш оглядатися за тропою I зуздриш купу купинок, Мов зграю сидух на базарi, Однi самотнi, а iншi в парi. На захiдних полях, у намерку, Ясен холодом пропахає, А ясмин поникає На жовтi руки крушини. I загукають до тебе: Сюди, сюди! Ми тебе обiймем iржавцями, Мокряками, багнами ненатлими, Обмотаємо трав'яними патлами. Ми тобi дiвчину дамо: Зеленi плечi, слизький живiт, Пулькатi очi – краса болiт! I знов засмiється фiалка, Що тебе ображає хто хоче. I раптом тиша сумна I якась статечна жона. Ти руки до неï: Ноче! 4.XII.1931 III Де улицю укрили Петровi батоги, У колiю знайому Не покладу ноги. Були одчиненi дверi, Та тiльки нiч увiйшла, Клишонога незграба нiч. Нема на нiй шапочки голубоï З зигзагом iз сiрого шовку. Не скажу я, обнявши ïï: Мила, як довго ждав я! Коло вiкна твойого, Коли приходить день, Не я турбую вiти Горобини й вишень. Зате, як вийде вона Раненько з мiсяцем-другом, I стануть сiдати обоє На громохкий сонячний вiз, I весело заторохтять орчики, А я буду дивитися з ганку, – То не оглянеться на мене I не засмiється глузливо Клишонога незграба нiч. 12.VI.1931 IV Я iду здовж ручаю. Вечiрня пташка мигтить крильми. На вiльхи, на скелi спадає Покошлана мерва тьми. Iду я самiтно, леле! Забутi руки ломлю. Чи зрине казковий шелест, Свiтющий шелест люблю. Та все навколо знайоме, I глузливо шепоче тьма: Ти йдеш не в казку – додому, А казки... казки нема. 23.V.1931 V Ти ляж та й засни собi, тату, А я бiля тебе кластиму хату. Стiни Пороблю iз сухоï чатини На покрiвлю соснових гiлок, А волотка трави – то над нею димок. А як прийде яка горбата Або iнший лихий чоловiк, – Бо тут сьогоднi багато Проходжає калiк, – То я тебе закидаю Сонячними шапочками маю I скажу, затуливши собою хатинку: – Тут мого тата немає, Десь вiн iнде тепер на спочинку, Бо вiн приïхав дуже трудний, То ви марно сюди не ходiте I голосом не ячiте, Все одно чаклунки горбатi Не мають сили при моïй хатi. 20.VI.1931 VI Чи ти чуєш, нечуйвiтре, Ти, що коливаєшся На вечiрньому небi, На вмирущому свiтлi! В кутку двора iржава лiйка, Забута тачка. Осiнь ходить, Збирає сухозлiтку листя, Стебельну ламань. Осiнь, осiнь! I я тепер ходжу, як ти, Збираю тьмяну сухозлiтку Того, що молодiсть дала, А я згубив так необачно. Коли б зiбрати якнайбiльше! Ой послухай, нечуйвiтре, Ти, що коливаєшся На примерклому свiтлi, На прoтавцi зорянiй. Коли б зiбрати якнайбiльше! Нехай тодi глуха зима, Нехай залiзо самоти, Я б засвiтився сам од себе, Як золотяться гловарi В дому жовтневоï зорi, I, замiсть стоптаних фiалок, На полi вечора мого Зростав би, може, iнший цвiт – I незрадливий, i нетлiнний. Чи ти чуєш, нечуйвiтре? 1931 VII – Десь ти з чарами став до бою, Що не владнi тепер над тобою Нi недобра моя красота, Нi олживi уста. – Я не з чарами став до бою, А як нехворощ польова Обкололася мерзлою млою, Я завiявся в снiжний дим I за сiткою колихкою Уздрiв потаєнний дiм. Проживало там три сестри, Три жаденних жури. Там я милий був гiсть — Бiле ж тiло, Кров червона, Жовта кiсть. Iзв'ялили, спили... Та навеснi морелевий цвiт Полонив мене у свiй лiт, I склонили мене вiтри До оселi моєï сестри. А в оселi сестри – Там горицвiтом розгоряє, Там зiрницi лежать на травi, Там кущi, обкувавши плiт, Зеленять мiй улюблений свiт, Надвечiрнiй свiт. 18.V.1931 VIII Уже вечiр, вечiрнiй вiтер. За безлистим деревом саду, Як двi нерiдних сестри, Вербова вiта цвiте I жовта свiча горить. Вербова вiта цвiте На весну, на юний шум, А навiщо ця жовта свiча? Уже вечiр, вечiрнiй вiтер. Ти бачиш на сходi вороних коней, Повкриваних древнiми паполомами, Як виринають iз сивого мороку? Будуть тихо назад брести, Будуть тебе везти, А жовта свiча вiдокремиться вiд вербовоï вiти I буде кульгати за ними на однiй нозi, Курячи сипким димом, I прийде на замкнену влоговину, I поклониться кам'янiй пiвночi. Уже вечiр, вечiрнiй вiтер. Небо, роздерете на свiтло i тьму! Нехай жовта свiча скапає своє тiло На мою паполому, Але вербова вiта нехай цвiте, I коли зринеться зоря, То нехай не падає на мою димку свiчу, Щоб ïï погасити, А нехай розсиплеться по вербовiй вiтi, Щоб ïï осiяти. 1932 IX Пiд вiкном моïм жовтий буркун Сумував, що вечiр прийшов, Що день вiддає ключi. Уночi Завiтав до мене чаклун. Величний, приязний дiд. Повiдaє: – Я твiй сусiд I тебе за мирнiсть люблю. Я знаю притугу твою, Угамую чадну печаль. Коли хочеш, над цим вiкном Колихнешся квiтущою вiтою, I не буде нiчого жаль. Я склонився чолом – не одвiтую. Буркун засвiтився в вiкнi, Буркун. Буркун надо мною, як дерево, став, Широко гiлля розметав. От над правим моïм плечем Линyв золотавим дощем I на лiве плече Стiкає менi гаряче. Впливають зiрницi в вiкно, Стають на цвiтi тонкiм. О як же давно-давно Був я у блиску такiм!
Зрада


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация